Дитячі травми

— Навіщо ти весь час копаєшся в дитинстві? Це було давно. Ми забуваємо його не просто так, а тому, що там нічого копати, — різко відповіла мама, коли я запитала її про себе маленьку.

За її тоном я зрозуміла, що продовжувати цю розмову вона не хоче. Вона ніби боялася, що щось зробила не так. Щось, що вплинуло на мене. Але, не знаючи, що саме і як, їй простіше не говорити про це — щоб і я не дізналася. Вона сказала лише, що всі діти хворіють.

Але мене це не влаштовує. Мені хочеться зрозуміти, що відбувалося зі мною тоді. Чому деякі речі з дитинства досі відгукуються в мені, хоча я їх майже не пам’ятаю.

— А тебе що турбує? — запитала наставниця.

— Алергія. Вона з’явилася в дитинстві. Коли саме — не пам’ятаю, але я ж не народилася з нею. Я впевнена: причина в якійсь дитячій травмі. Хочу зрозуміти, що це.

Мені здається, що якщо я знайду ту саму травму, то зрозумію, чому моє тіло реагує саме так. Ніби десь у минулому є причина, якої я поки не розумію.

— Добре. Але що тобі дасть розуміння травми? А що, якщо таких травм може бути кілька? Що, якщо відкриється цілий пласт станів? Доведеться працювати з низкою ситуацій. Це може зайняти чимало часу.

— Я готова. Мене цей стан виснажує.

— Як ти розумієш, що таке дитяча травма? — запитала наставниця, щоб переконатися, що Еллея справді розуміє, у чому хоче розібратися.

— Це щось, що я не прожила тоді. Як біль, який переріс у хворобу. Емоції, які досі не можу зрозуміти й прийняти.

— Непогане уявлення про травми, але це пояснення підходить тим, хто поки не готовий дивитися на травму по-справжньому. Це для тих, хто любить постраждати, може ходити навколо неї, копати, колупати, але без бажання щось змінювати. Таке бачення часто зустрічається у тих, хто займається «зціленням почуттів». Але ми з тобою вже розбирали, що почуття зцілювати не потрібно — це нічого не змінює.

Еллея уважно слухала, намагаючись зрозуміти, що саме наставниця хоче їй сказати, але ніби постійно втрачала нитку й від цього ще більше намагалася зосередитися.

— Спогади про ситуації викликають ті самі почуття й стани. Якщо ти просто хочеш ще раз постраждати через те саме, що сталося в дитинстві, то це ти можеш зробити й без мене. Багато хто, відтворюючи ті самі почуття, думає, що проживає або зцілює їх, але це ілюзія. Щоб не витрачати час, я кажу тобі прямо: ти поки не готова працювати з травмами, — наставниця усміхнулася.

— Як це? Я ж прийшла. Я хочу, — обурилася Еллея.

— Ні. Те, що ти прийшла, — це ще нічого не означає. Навіть якщо ти заплатила за розбір — це теж нічого не означає. Навіть якщо говориш про травму — це не означає, що ти готова. Тобі так здається, тому що твоє бажання вже визначене тобою: те, що ти отримаєш, коли пропрацюєш травми, але це буде не так, як ти собі уявила.

Еллея замовкла. Їй хотілося заперечити, але вона не одразу знайшла, що сказати.

— Усе, що ти зараз можеш, — це лише повторити ті почуття, які вже відчувала. Отримати тимчасове полегшення — і знову витратити на це свій ресурс, а не відкрити його.

Еллея на мить замислилася над її словами.

— А-а-а… Я, здається, зрозуміла. Значить, у травмі є ресурс, який я не знаю, як використати?

— Саме так. Але зауваж: звідки ти це дізналася?

— М-м-м… Я ніби відчула це в тобі, — Еллея сама здивувалася своїм словам. Вона не очікувала, що відповідь прийде саме так, без спроби її придумати чи знайти.

— Хитруєш, значить? — наставниця усміхнулася. — Добре. Спробуй налаштуватися не на відповіді, які я знаю, а на себе. Щоб створити в собі те, звідки приходять відповіді. Те, що ти бачиш у мені, у тобі не спрацює, доки ти не пропустиш це через себе.

Еллея заплющила очі на кілька секунд, щоб переключитися й відчути себе, але натомість у голові одна за одною почали з’являтися думки. Одна змінювала іншу, чіплялася за наступну, і Еллея ніяк не могла їх позбутися. Чим більше вона намагалася зупинити цей потік, тим більше думок з’являлося.

Вона розплющила очі.

— Я не знаю, як це зробити… Але можу спробувати ще.

— І ще важливо, щоб ти розуміла: травма — не щось погане. Це як пробка, яка колись мала сенс. І це було твоє рішення — її встановити. А відкрити її може лише певне бажання. І в тебе його поки немає.

Еллея замислилася. Їй хотілося сказати, що бажання в неї є. Вона прийшла саме тому, що хоче розібратися. Але чим більше вона слухала наставницю, тим ясніше розуміла: можливо, вона зараз говорить не про те бажання.

— Я краще візьму пару днів, щоб подумати, — сказала Еллея після невеликої паузи. — Хочу побути в цьому усвідомлено, не поспішаючи, а то мені вічно потрібно терміново й одразу вирішити всі проблеми.

Еллея задумливо поспішила до виходу, ніби збиралася повернутися досить швидко, і вийшла з кімнати, не прощаючись.

Минуло кілька тижнів відтоді, як Еллея вийшла з дому своєї наставниці без отриманого бажаного, щоб почати досліджувати свої бажання і те, як вони вислизали або випаровувалися, а згодом здійснювалися. Вона помітила, що майже всі її бажання зводилися до одного — щоб іншим подобалося те, що вона робить, говорить, відчуває, і взагалі щоб вона подобалася.

Їй хотілося, щоб її розуміли. Щоб приймали, підтримували. Щоб те, що вона робить, викликало в інших захоплення або щоб вони ставилися до цього так само, як вона, зі значущістю. Вона хотіла такого самого ставлення, яке сама намагалася давати людям до себе.

Але завжди зустрічала нерозуміння, заздрість, конкуренцію, оцінювальне бачення, відсторонення, зраду. Вона намагалася зрозуміти їх, але все більше злилася й готувалася до того, щоб захистити те, що вона створює, нормальне ставлення до чогось. Але коли й у неї не виходило, їй було дуже боляче…

— У мене є бажання. Але воно ніби нездійсненне. Воно викликає лише біль. Я перестаю хотіти й робити, — сказала Еллея, повернувшись до наставниці, щоб продовжити роботу з дитячими травмами. Але стану, в якому вона горить бажанням, не було, і ніби вона опинилася в глухому куті.

— Тому що воно спрямоване не на твої дії, а на стан інших людей.

Еллея подивилася на наставницю, розгублено намагаючись вловити сенс.

— Ти хочеш, щоб хтось співав, хоча він не вміє й не хоче. Але ти хочеш, щоб він ще й співав красиво.

Еллея опустила очі в підлогу, ніби шукала там щось, але, повернувши увагу до наставниці, сказала:

— Ніколи не думала про це так…

Вона трохи помовчала, а потім додала:

— Мені здається, так і є, але я ще й ображалася, тому й не бачу цього.

— Спробуй переформулювати бажання, спрямувавши його на себе.

Еллея знову опустила очі в підлогу і, не піднімаючи очей, відповіла:

— Може, моє бажання має бути таким: «Я хочу просто робити те, що хочу. Без очікувань, що це має комусь подобатися»?

— Ти ближче до правди, але ти шукаєш відповідь, розмірковуючи, і відволікаєш себе на думки. Ти не даєш ресурсу розкритися й показати тобі сам процес.

— Зрозуміла.

Еллея відчула, що тепер трохи краще розуміє, про що говорила наставниця, але розчарування від того, що вона не знайшла свого бажання, ще обтяжувало її й відчувалося тяжкістю в тілі — воно ніби тягнуло її вниз.

— Якщо я не знайду бажання, на мене так і впливатимуть мої травми?

Наставниця не відповіла. Лише усміхнулася, жестом показавши Еллеї заплющити очі.

Коли Еллея занурилася в практику, вона майже одразу згадала той період дитинства, коли алергії ще не було.

— Яке дивне відчуття… Я що, копіювала це? Копіювала чужі хвороби?

Еллея замовкла, намагаючись зрозуміти те, що побачила, проговорюючи вголос, щоб переконатися, правда це чи ні.

— Я, виявляється, часто робила це, щоб бути схожою на когось, хто мені подобався. Щоб ніби бути ближче, розуміти людей. Я ніби хотіла вплинути на ставлення людей до мене.

Вона продовжила, ніби один спогад відкривав інший, спостерігаючи без емоцій і думок, просто озвучуючи все, що бачить, із нотками здивування: «Невже я це робила?»

— Я шукала таких самих, як я, але коли не знаходила, то просто копіювала стан, у якому живе людина, з якою я хотіла спілкуватися, тому що тільки так люди зближуються. Але не всім це подобалося, люди часто сприймали це як фальшиве. Але найдивніше в усьому цьому те, що я не була собою. Я просто постійно когось копіювала. Але чому я вирішила, що так знайду своїх… Незрозуміло.

Еллея на мить замовкла, ніби впала в яму відчаю, у якій жила все життя. Але раптом прийшла хвиля інших спогадів, які витягли її з ями й понесли в іншому напрямку.

— А ще були ті, хто мені не подобався. Але я все одно продовжувала копіювати їхні стани, іноді тікала, думаючи, що ці люди впливають на мене. Що я хворію через них, але все було не так.

Вона раптом усвідомила, наскільки суперечливим було те, що вона сприймала за правду, і зрозуміла, чому жила в постійній втомі.

— Я так боялася хворих людей. Але ж це я сама копіювала їх і просто не змогла зупинитися…

— А ти можеш згадати, чому почала копіювати тих, хто тобі подобався? — запитала наставниця.

— Ні. Тут ніби провал у пам’яті. Але це було до п’яти років. А в цьому віці ми начебто нічого не пам’ятаємо…

— Ми пам’ятаємо все. Просто необхідна зрілість, щоб прийняти. Там, де нічого не пам’ятаєш, — і є травма.

Еллея мовчала, затамувавши подих, із думками: «Ось воно, те, до чого вона прагнула і чого боялася водночас. Воно поруч і переді мною, але я не бачу цього».

— Тут нічого страшного. Я говорила: травм буде не одна. Травма — це коли ти повірила в чуже сприйняття. І втратила зв’язок із собою.

— Так… Я дозволила іншим сказати мені, як усе є. І зруйнувала своє бачення.

Тепер Еллея вже не намагалася знайти когось, хто був би винен. Вона дивилася на те, що відбувалося з нею самою в той момент, коли вона перестала бачити, як є, тому що комусь це не подобалося.

— У дитинстві нас постійно хтось намагається «вчити», «спрямовувати», а чому і куди — мало хто сам розуміє. Так, я погоджувалася. Ніби вибору не було…

— Вибір був завжди, — прозвучали слова наставниці, ніби відриваючись від стін і відбиваючись луною. Але замість того, щоб стихнути й віддалитися, вони поверталися знову і знову, стаючи все ближчими, ніби кожне повторення наближало їх до Еллеї.

Еллея слухала.

— Так. І я обрала вижити, відключивши зв’язок із собою. Запускаючи інстинкти, я почала жити так, як живуть вони. Так само хворіти, так само радіти й так само страждати — все під копірку.

— Боляче це усвідомлювати… Травма — це не просто печать. Це мій вибір.

Еллея заплакала.

— Зараз мені дуже боляче, але я не хочу тікати від цього болю. Я не знаю себе, я не знаю, що робити…

Вона деякий час мовчала, а потім продовжила:

— Але я готова. Готова робити все, щоб вийти з цього стану й жити, тому що мені здається, ніби я не жила.

— Мені потрібен ресурс. Мені потрібно відчуття себе. Більше моїх проявів. Більше дій, які виходять від мене.

Еллея говорила все впевненіше, ніби нарешті починала розуміти, що саме їй потрібно.

— Не копіювати можливо, але мені потрібен час, щоб не боятися проявляти себе.

Вона знову замовкла.

— Мені потрібна я сама…

— Мені потрібно звільнити місце в тілі для себе.

Еллея сама здивувалася цій думці.

— Напевно, тому й чхаю. Я переповнена чужими бажаннями, болючими станами, автоматичними процесами й проявляю те, чого від мене очікують.

Вона розплющила очі, ніби прокинулася, і подивилася на наставницю.

— Так, я не готова прийняти себе. Це і є моя травма. Але мені потрібна ти і твоя підтримка, щоб не збитися зі свого шляху й не загубитися знову.

Еллея усміхнулася крізь сльози.

— Хоча ні, я готова, у мене є бажання і тепер у мене є ти. Одній мені було складно бути собою, і я шукала таких самих, як я. І я нарешті знайшла…

Еллея обійняла наставницю, витираючи сльози радості.

Практика «Дитячі травми»

Якщо, читаючи цю статтю, ви впізнали в ній себе, можливо, зараз вам хочеться не просто зрозуміти, звідки все це взялося, а подивитися на власний досвід.

Саме для цього я створила практичну самостійну роботу з дитячими травмами.

У ній ви зможете самостійно дослідити свій досвід: побачити, що відбувалося з вами в дитинстві, які висновки про себе та світ тоді сформувалися і як вони можуть проявлятися у вашому житті сьогодні.

Це не спроба знову пережити минуле. Це можливість подивитися на нього вже з позиції дорослої людини — помітити те, що раніше залишалося непомітним, і почати відокремлювати свої сьогоднішні бажання та вибори від старих сценаріїв.

Якщо історія допомогла вам щось побачити інакше — практика допоможе подивитися глибше на себе.

Пройти самостійну роботу можна у зручний для вас час, деталі за посиланням.