Чому мене оточують конфліктні люди?

— Постійні конфлікти… Отже, це я конфліктна? — тихо запитала Еллея.

Вона промовила це майже пошепки, ніби сама боялася почути відповідь.

Це запитання жило всередині неї вже багато років. Після кожного нового конфлікту воно поверталося знову і знову, не залишаючи її в спокої.

«Що зі мною не так?»

Вона втомилася шукати відповідь. Втомилася шукати виправдання перед самою собою, у власній голові. Втомилася намагатися стати зручнішою, м'якшою, правильнішою. Але чим сильніше вона намагалася нікого не зачепити й не образити, тим частіше люди ніби самі знаходили привід вступити з нею в конфлікт.

Наставниця уважно подивилася на неї.

— Чому ти так вирішила?

— Тому що я постійно на них натрапляю.

Наставниця ледь усміхнулася.

— А може, ти постійно від них тікаєш?

Еллея завмерла. Вона ніколи не дивилася на те, що відбувається, з цього боку.

— Я… — повільно промовила вона. — Навіть не знаю. Мені ніколи не спадало це на думку.

Деякий час вони мовчки йшли парковою доріжкою.

Вітер ледь ворушив листя дерев, а всередині Еллеї ніби починало ворушитися запитання, яке раніше вона не дозволяла собі поставити.

Наставниця порушила тишу.

— Які запитання ти зазвичай ставиш собі після чергового конфлікту?

Еллея важко видихнула.

— Завжди одні й ті самі… Чому люди так реагують на мене? Чому я їм настільки не подобаюся? Чому вони ніби намагаються знайти в мені мій біль або щось погане, щоб натиснути й зробити мені боляче? Чому вони так хочуть завдати мені болю?

Вона опустила голову. Голос почав тремтіти.

— Іноді мені здається… що люди бачать у мені щось відразливе. Я вже дивуюся, коли знаходиться людина, яка щиро любить мене. Мені це навіть здається дивним…

Сльози самі покотилися по щоках. Вона більше не намагалася їх стримувати.

Наставниця мовчки чекала.

Коли Еллея трохи заспокоїлася, вона тихо запитала:

— Отже… ти думаєш, що в тобі є щось погане, чого ти сама не бачиш, а інші бачать?

Еллея кивнула й витерла сльози.

— Мені боляче від того, що я бачу щодо себе лише погане. Я вже й забула, коли востаннє зустрічала хоча б нейтральне ставлення.

Наставниця уважно подивилася їй в очі.

— Як думаєш, чим ти так дратуєш людей?

Еллея розгублено знизала плечима.

— Ось цього я й не розумію. Але мені хочеться думати, ніби вони взагалі не хочуть бачити мене такою, якою я є. Ніби вони заздалегідь знають, хто я. Заздалегідь вирішили, яка я. І що б я не робила, вони продовжують бачити лише це. Ніби кожен дивиться не на мене… а на щось своє. І саме це своє намагається знайти в мені.

Вона важко зітхнула.

— Іноді мені здається, що люди бачать лише те, що хочуть бачити.

Наставниця кивнула.

— Можливо… у цьому і полягає твій справжній конфлікт.

Еллея здивовано підвела голову.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти хочеш, щоб люди бачили те, що бачиш ти. А вони хочуть бачити те, що хочеться бачити їм. Саме між цими двома бажаннями й народжується конфлікт.

Еллея довго мовчала. Ця думка ніби повільно опускалася кудись дуже глибоко.

— Можливо… — тихо сказала вона. — Тоді як жити так, щоб конфліктів стало менше?

Наставниця усміхнулася.

— Для початку відмовитися від ідеї, що люди повинні бачити те, що бачиш ти.

Еллея здивовано подивилася на неї.

— Тобто… виходить, я весь час хочу, щоб люди побачили справжню мене?

— Так. І це цілком природно. Але ти забуваєш одну річ. Кожна людина дивиться на світ через саму себе. Через свої страхи й травми. Через свої переконання та бажання. Через свій біль. Ніхто не здатен побачити тебе повністю. І не повинен.

Наставниця продовжила:

— Люди хочуть бачити те, що підтверджує їхню картину світу. Так вони уникають стресу. Їм важливо бачити те, що дає відчуття безпеки, дозволяє почуватися правими, а інколи — навіть відчувати власну перевагу.

Вона ненадовго замовкла.

— А ти… дуже часто показуєш людям те, чого вони не хочуть бачити. Ти нічого не робиш навмисно. Але поруч із тобою багато хто починає помічати те, чого роками намагався не помічати в собі. Їм здається, що причиною їхнього внутрішнього дискомфорту є ти. Хоча насправді ти лише опиняєшся поруч у той момент, коли людина вразлива, перебуває у стані стресу й її звичні ілюзії починають руйнуватися.

Вона спокійно продовжила:

— Тобто ти можеш нічого не робити, але люди поруч із тобою починають бачити те, чого бачити не хочуть. Їм здається, що причина цього — ти, тому що поруч із тобою їм більше не вдається залишатися у своїх ілюзіях про те, ким вони є і якими вони є.

Еллея слухала мовчки.

Усередині ставало водночас тривожно… і спокійно. Ніби багато років вона намагалася вирішити зовсім іншу проблему.

— Виходить… вони борються не зі мною?

— Дуже часто — ні. Вони захищають свої уявлення про життя. Ти борешся за свою правду. Вони — за свої ілюзії. І кожен упевнений, що саме він має рацію.

Запала тиша.

Через кілька хвилин наставниця запитала:

— Скажи мені, коли ти почала це помічати?

— Із самого дитинства. Мене навіть рідні називали конфліктною, і поступово я сама почала так про себе думати. Але ж тепер я змінилася. А конфліктів ніби стало ще більше, хоча я вже давно нікого не чіпаю. Доходить до того, що мене ображають зовсім незнайомі люди. Я просто в шоці. Іноді здається, ніби світ збожеволів і всі навколо нападають саме на мене. Я так втомилася від цього…

Наставниця довго дивилася на неї.

Потім тихо сказала:

— Ні.

Не світ збожеволів.

Настав твій час побачити себе.

А не продовжувати захищатися від світу й утікати.

Еллея здивовано підвела очі.

— Що це означає?

— Це означає, що ти нарешті готова зустрітися не з конфліктами…

А з тією, яка стільки років називала себе конфліктною.

Наставниця повільно підвелася.

— Прийшла твоя зрілість. І прийшла готовність нести у цей світ те, що ти можеш дати. Сідай. Заплющ очі. Дозволь своєму диханню поступово заспокоїти думки. Я зараз повернуся.

Сказавши це, наставниця вийшла з кімнати, до якої вони щойно зайшли.

Еллея залишилася сама.

Заплющивши очі, вона спробувала спостерігати за своїм диханням, але всередині не було жодної тиші. Думки знову повертали її до нещодавньої розмови, до чергового конфлікту, ніби вона й досі могла щось змінити.

Так само, як у дитинстві, вона знову намагалася знайти правильні слова, уявити іншу реакцію, придумати такий розвиток подій, за якого все закінчилося б спокійно. Тоді їй здавалося, що якщо вона зрозуміє, що зробила не так, і змінить свою поведінку, світ теж зміниться й нарешті перестане бути небезпечним.

Але тепер це більше не працювало.

Чим довше вона шукала відповіді, тим більше з'являлося запитань. Кожна думка чіплялася за наступну, і цю внутрішню розмову було неможливо зупинити.

Буквально кілька днів тому вона знову опинилася в конфліктній ситуації. Цього разу — із зовсім незнайомими людьми в чаті. Вони ніколи не бачили її, нічого про неї не знали, але це не завадило їм зробити власні висновки.

Під її публікацією почали з'являтися дошкульні коментарі. Кілька чоловіків ніби змагалися між собою, намагаючись знайти слова, які могли б зачепити її якомога сильніше. Здавалося, вони зовсім не обговорювали ситуацію, про яку вона написала, а шукали її слабке місце, ніби перевіряючи, де ще живе біль і на що вона може відреагувати образою.

Самі слова вже майже не завдавали того болю, що раніше. За останні роки вона багато чого зрозуміла про людей і дедалі рідше сприймала їхні оцінки на свій рахунок. Але дещо інше, як і раніше, не давало їй спокою.

Чому подібні ситуації повторюються знову і знову? Адже вона не створює цих конфліктів, не нападає першою, не намагається нікого принизити чи довести свою правоту. Навпаки, з кожним роком вона дедалі частіше обирає промовчати або просто пройти повз.

Тоді чому агресія все одно знаходить її? Чому саме з нею це відбувається? І чого вона досі не бачить або що робить не так?

Несподівано вона спіймала себе ще на одній думці, якої раніше ніколи не помічала. Щоразу, коли вона бачила в чиїхось очах роздратування, злість чи осуд, з нею відбувалося одне й те саме. Вона переставала відчувати себе. Уся її увага миттєво перемикалася на іншу людину, ніби її самої більше не існувало. Вона починала шукати причину того, що відбувається, лише в собі: «Що я зробила не так? Чим зачепила цю людину? Чому вона так дивиться на мене? Що мені зараз сказати або зробити, щоб вона заспокоїлася?»

Їй навіть не спадало на думку запитати себе, чи справді вона несе відповідальність за те, що зараз відчуває інша людина. Вона автоматично брала цю відповідальність на себе, навіть якщо перед нею була зовсім незнайома людина, яка нічого про неї не знала. Ніби її головним завданням було не залишитися собою, а будь-якою ціною повернути іншому внутрішній спокій.

І лише потім, коли все закінчувалося, вона знову поверталася до себе й виявляла всередині зовсім інші почуття: обурення, образу, роздратування.

Іноді їй здавалося, що вона починає ненавидіти людей, але зараз, спостерігаючи за собою, вперше побачила, що ненавидить зовсім не їх. Вона ненавиділа власне безсилля, ненавиділа те, що знову втратила себе, знову відмовилася від себе заради чужого стану, знову зрадила себе в надії заслужити нормальне людське ставлення.

«Як дивно... — подумала вона. — Усе життя я намагалася заспокоїти інших, але жодного разу не запитала себе, хто заспокоїть мене.»

Еллея повільно видихнула й знову повернулася до дихання.

Поступово потік думок почав стихати, і в цій незвичній тиші з'явилося відчуття, якого раніше ніколи не було.

Вона не могла пояснити його словами.

Здавалося, ніби поруч виникло щось величезне, невидиме й водночас дуже реальне. Воно не мало ні форми, ні образу, але тіло одразу відгукнулося: дихання стало поверхневим, у грудях з'явилося напруження, а по руках пробігло тремтіння.

Їй захотілося розплющити очі, припинити практику, але саме в цю мить двері тихо відчинилися.

До кімнати увійшла наставниця. Вона мовчки поставила перед Еллеєю чашку з теплим напоєм.

Він був незвичайним — водночас трохи солодким і злегка солонуватим.

— Ти відчуваєш це? — спокійно запитала вона.

— Так, — відповіла Еллея, не замислюючись.

Поки вона робила маленькі ковтки, відчуття ніби трохи відступило.

— Воно схоже на чорну діру. Я не бачу її, але відчуваю, що вона ніби притягує мене до себе. І мені страшно.

— Чому?

— Тому що мені здається, що якщо я перестану опиратися, вона поглине мене... і тоді мене просто не стане.

Наставниця не відповіла одразу. Вона дала Еллеї кілька секунд, ніби пропонуючи їй самій почути власні слова, а потім тихо запитала:

— А хто саме зникне?

Еллея замислилася. Відповідь не приходила.

Вона знову прислухалася до себе й несподівано промовила:

— Напевно... та, яка все життя вважала себе конфліктною.

— Хіба не від неї ти хотіла звільнитися?

— Хотіла... — майже пошепки відповіла Еллея. — Але зараз мені здається, що якщо зникне вона, то зникну і я.

Наставниця м'яко усміхнулася.

— Саме тому ти й продовжуєш триматися за неї. Ти стільки років називала себе конфліктною, що цей образ поступово замінив тобі саму себе. Тепер ти думаєш, що якщо відпустиш його, то втратиш себе.

— Тоді де ж я? — майже пошепки запитала Еллея.

— Тут, — спокійно відповіла наставниця. — Ти ніколи не зникала. Зникла лише увага до себе. Увесь цей час ти дивилася на образ, який колись створила замість себе, і поступово вирішила, що це і є ти. Не шукай себе думками. Відчуй свою присутність. І не опирайся тому, що зараз відбувається.

Еллея нічого не відповіла. Вона й далі спостерігала за своїм диханням, дозволяючи йому ставати дедалі глибшим. Страх усе ще був поруч, але тепер вона не намагалася втекти від нього. Вона лише спостерігала.

Поступово відчуття величезної чорної діри перестало здаватися чужим. Воно вже не притягувало її ззовні. Радше відкривалося всередині неї самої. Чим менше Еллея намагалася зрозуміти те, що відбувається, тим сильніше відчувала, що зникає не вона, а щось, за що вона трималася все своє життя.

У якийсь момент тіло ніби перестало опиратися. Вона не могла пояснити, скільки часу минуло. Ніби зникло саме відчуття часу. Потім сталося щось дивне. Вона відчула сильний внутрішній рух, ніби проходила крізь дуже щільну оболонку, яка довго утримувала її всередині. Це було схоже не на боротьбу, а на народження. Ще одна мить — і ця щільність ніби розійшлася, звільняючи простір.

Разом із глибоким вдихом прийшло зовсім нове відчуття себе. Вона вперше відчула своє тіло не як щось, що потрібно постійно захищати, а як місце, у якому можна просто бути. Зникло звичне відчуття маленької дівчинки, яка весь час чекає небезпеки. Вона відчувала себе дорослою, стійкою, присутньою.

Довгий час ніхто не промовив ані слова. Потім вона почула спокійний голос наставниці.

— Вітаю тебе… Тепер ти справді тут. У своєму тілі.

По щоках Еллеї текли сльози.

— Я вільна… — тихо промовила вона, не розплющуючи очей. — Я навіть не можу пояснити, від чого саме. Ніби на мене більше нічого не тисне. Ніби все, що відбувалося навколо, більше не визначає мене. Я ніколи раніше не відчувала такого спокою.

Вона ненадовго замовкла, прислухаючись до себе.

— Я вільна… Вільна від системи. Яке ж це приємне відчуття. Ніби на мене більше ніщо не впливає. Але я не знаю, що робити далі. Адже весь цей час я була там… там, звідки щойно вийшла.

Наставниця спокійно відповіла:

— І не потрібно знати. Ти надто довго намагалася спочатку побачити весь шлях, перш ніж зробити перший крок. Тепер просто йди. Усе інше відкриватиметься тобі в міру того, як ти робитимеш свої кроки.