Як дозволити собі більше
— Ми працюємо з темою заборон, і це настільки глибока робота, що частково вона ніби відбувається зі мною навіть уві сні. Таке може бути? — запитала Еллєя у Наставниці.
— Звісно. Усвідомлені сновидіння — це теж простір для спостереження за собою. Тілу потрібен відпочинок, але свідомість продовжує опрацьовувати те, що для тебе важливо. Дуже часто сни показують наші бажання, страхи, незавершені переживання та внутрішні заборони. Вони можуть вказувати на те, що впливає на твоє життя навіть тоді, коли ти цього не помічаєш. То що тобі наснилося?
— Мені наснився хлопець, якого я колись не обрала.
Еллєя зробила паузу, занурившись у спогади.
Вона не згадувала про нього багато років. Здавалося, ця історія давно завершилася й більше не має жодного значення. Але сон ніби дістав її з глибини пам’яті й поставив просто перед нею.
— Колись я дуже боялася, що шкодуватиму про це все життя, — продовжила вона. — Боялася, що одного дня ми випадково зустрінемося років у сорок. Що між нами щось станеться, і тоді я зрозумію, скільки всього втратила. Мені здавалося, що я шкодуватиму не лише про нього. А про час. Про молодість. Про можливості. Про почуття, яким не дозволила відбутися.
Уві сні ми зустрілися вже зараз. У нього з дружиною все складалося не найкращим чином, і він запропонував мені бути з ним. І тут я відчула щось дивне. З одного боку, мені здавалося, що колись я дуже цього хотіла. А з іншого — я дивилася на нього й не розуміла, чи хочу цього зараз.
Він був якимось іншим. Звичайним. Живим. Зі своїми слабкостями, сумнівами та проблемами. Наче всі ці роки я зберігала один образ, а уві сні побачила справжню людину.
Уві сні я дивилася на нього і раптом зловила себе на думці, що не хочу бути з ним. Це усвідомлення ніби налякало мене.
Якщо я не хочу бути з ним зараз, то що тоді я оплакувала стільки років? За чим шкодувала? Що втратила? Усе було настільки реальним, ніби відбувалося насправді.
Після пробудження сон не давав мені спокою. Здавалося, що він намагається показати мені щось важливе, але я ніяк не могла зрозуміти, що саме.
— Не всі сни потрібно розгадувати, — усміхнулася Наставниця. — Але цей сон показує не чоловіка. Він показує тебе. Скажи, якщо використати його лише як приклад, ти часто забороняєш собі те, чого насправді хочеш?
Еллєя замислилася.
Це запитання виявилося набагато глибшим, ніж вона очікувала. Перед очима почали спливати різні ситуації. Не лише стосунки. Робота. Гроші. Бажання. Мрії. Можливості, від яких вона колись відмовилася. Люди, до яких не підійшла. Проєкти, які не почала. Слова, які не сказала.
Вона раптом побачила, що ця тема стосується не одного чоловіка.
Усе життя існувало щось, що зупиняло її перед тим, чого вона насправді хотіла.
І тоді вона повільно відповіла:
— Так… але зараз я вже сумніваюся, чи справді хотіла цього, — задумливо сказала Еллєя. — Раніше мені здавалося, що я заборонила собі бути з ним. Я боялася, що він дізнається мене ближче і розчарується. Боялася, що одного дня побачить, яка я насправді, і зрозуміє, що помилився. Мені здавалося, що я недостатньо красива. Недостатньо розумна. Недостатньо цікава.
Я весь час порівнювала себе з іншими жінками. Особливо з тією дівчиною, яка була в нього до мене.
Колись давно я знайшла її фотографію і довго розглядала. Вона здавалася мені ідеальною. Красивою. Яскравою. Впевненою. Мені здавалося, що поруч із нею я просто гублюся.
Я не розуміла, чому він дивився на мене. Чому обирає мене, а не її. Чому зізнавався в коханні саме мені.
І зараз, через багато років, я знову знайшла її сторінку. Дивилася фотографії й несподівано побачила зовсім інше. Красиву жінку. Втомлений погляд. Розлучення. Дитину. І якесь дивне відчуття самотності між рядками.
У цей момент мене ніби вдарило. Можливо, вона теж вважала себе недостатньою. Можливо, вона теж усе життя намагалася комусь щось довести. Можливо, вона теж не бачила власної цінності.
І тоді мені стало страшно. Тому що я раптом побачила не лише її. Я побачила себе.
Скільки років я живу з відчуттям, що маю стати кращою, перш ніж дозволю собі бажане?
Скільки разів я відмовлялася від можливостей лише тому, що вважала себе недостатньо готовою?
Скільки разів я казала собі: «Не зараз»?
Усе потім, після чогось... Потім уже можна буде дозволити собі більше.
Але це «потім» ніяк не настає.
Я раптом побачила, що справа була не в чоловікові. Не у стосунках. Не в коханні. Я забороняла собі набагато більше. Я забороняла собі великі бажання. Великі гроші. Великий успіх. Велике щастя. Тому що всередині була переконана, що спочатку повинна все це заслужити.
Ніби існує якийсь іспит на право жити тим життям, якого хочеться. І поки я його не склала — не можна.
Не можна хотіти. Не можна брати. Не можна обирати більше. Не можна вірити, що це можливо для мене.
У цей момент Еллєя відчула, як усередині піднімається біль. Не той біль, пов’язаний із чоловіком. А набагато давніший.
Біль маленької дівчинки, яка колись вирішила, що інші кращі за неї.
Що іншим можна. Що інші гідні. Що іншим дістаються любов, увага, можливості та успіх. А їй потрібно спочатку довести своє право на все це.
Вона раптом побачила, скільки рішень ухвалювала саме з цього стану.
Не тому, що справді цього хотіла.
А тому, що вважала себе негідною більшого.
Саме тому вона обирала безпечне замість бажаного. Можливе замість мрії. Звичне замість нового.
Вона обирала людей, які любили її. Але боялася йти до тих, кого любила сама.
Обирала роботу, де почувалася впевнено. Але не ту, про яку мріяла. Обирала дохід, який не лякав. Але не той, який насправді хотіла отримувати.
І тоді її ніби пронизало ще одне усвідомлення.
— Я весь час думала, що мені бракує сміливості, — прошепотіла Еллєя. — Але справа навіть не в сміливості.
Наставниця уважно подивилася на неї.
— А в чому?
— Я забороняла собі хотіти... За бажанням іде прийняття, а я не хотіла приймати те, чого не приймає моє оточення, щоб не бути не такою, як усі. Я і так надто вирізнялася... і мені було просто страшно...
Тому простіше було переконати себе, що мені це не потрібно. Не потрібен цей чоловік. Не потрібні ці гроші. Не потрібна ця мрія. Не потрібна ця подорож. Не потрібна ця реалізація. Так безпечніше.
Наставниця усміхнулася.
— Саме так і народжуються внутрішні заборони. Більшість людей не кажуть собі: «Мені не можна». Вони кажуть собі: «Мені це не потрібно». Але всередині продовжують мріяти про це роками.
Еллєя заплющила очі для практики.
У її пам’яті почали спливати десятки ситуацій. Вона згадувала, як відмовлялася від можливостей. Як не надсилала заявки. Як не телефонувала потрібним людям. Як не погоджувалася на нові проєкти. Як відкладала власні ідеї. Як обирала залишатися там, де тісно, лише тому, що невідомість лякала сильніше.
І раптом їй відкрилося нове бачення.
Її заборони — це її власні уявлення про себе.
Саме страх зруйнувати ці уявлення не давав їй побачити свої справжні бажання та те, на що вона насправді здатна.
Еллєя розплющила очі. По щоках текли сльози. Але вперше це були не сльози болю. Це були сльози звільнення від кайданів ілюзій про себе.
— Ти молодець. Багато хто так і не наважується відкрити очі. Вони продовжують жити у своїх ілюзорних уявленнях про себе, про інших людей і про те, яким має бути життя. Просто не хочуть бачити реальність такою, якою вона є, — і саме тому створюють собі заборони, — м’яко сказала Наставниця.
Еллєя глибоко вдихнула, ніби звільняючи всередині місце для чогось нового.
— А я ж ніколи не хотіла жити як усі, — задумливо промовила Еллєя після практики. — Увесь цей час я думала, що мені потрібно стати кимось іншим, щоб дозволити собі більше. Але це не так. Потрібно просто вийти за межі ілюзій, хоча це й не так просто.
Не приховувати від себе те, як саме я хочу жити. Бачити те, що справді відгукується мені, не озираючись на те, як живуть інші. І перестати думати, що таке життя неможливе без труднощів.
Записавши цю думку в блокнот, Еллєя вирішила спостерігати за життям усередині себе. За своїми бажаннями. За своїми страхами. За моментами, коли знову захочеться сховатися у звичні ілюзії. Тому що тепер вона знала: за межами ілюзій починається не розчарування. Там починається справжнє життя.
Іноді ми забороняємо собі не стосунки, не гроші й не успіх. Ми забороняємо собі хотіти.
Бо боїмося розчаруватися, помилитися, зіткнутися з реальністю або дізнатися про себе щось нове. Тому обираємо мріяти замість того, щоб жити, і фантазувати замість того, щоб діяти.
Якщо ти помічаєш, що постійно відкладаєш свої бажання, сумніваєшся в собі та боїшся зробити крок до того, чого насправді хочеш, пройди практику «Дозволити собі хотіти».
Практика допоможе побачити приховані заборони, які утримують тебе від бажаного життя, вийти за межі старих уявлень про себе та почати чути свої справжні бажання.
Практика доступна за посиланням нижче 👇